Як і в багатьох сусідніх регіонах, на Рівненщині на початку ХХ століття вже грали у «копаний м’яч». Але футбол до початку 20-х років був «стихійним» явищем. У наступному, 2012 році виповниться 90 років з моменту заснування у місті Рівне (а тоді, в 1922-му − Ровно, або польською, Rowne) першої організованої футбольної команди. Колективом-піонером найпопулярнішої у світі гри в місті судилося стати Військовому Клубові Спортовому (ВКС). Тобто біля витоків рівненського футболу стояли військові місцевого полку, котрі у ті роки (до 1939 року Рівненщина входила до складу Польщі) масово захопились новим ігровим видом спорту.

«Польський» період
Варто зазначити, що з 1928 року на території сучасних Рівненської та Волинської областей було започатковано розіграш першості Волині (тоді ж було утворено Волинський Окружний Союз Футболу). У цих змаганнях протягом одинадцяти років приймали участь такі команди, як ВКС Рівне, «Сокіл» (Рівне), «Гасмонея» (Рівне), «Погонь» (Рівне), «Гакоах» (Рівне), луцькі ПКС, ВКС, «Стрілець», клуби з Ковеля − «Гасмонея», Володимира-Волинського − «Аматори», Кременця − ККС, Янової Долини − «Стрілець», Дубно − «Сокіл», а Здолбунова − КПС та інші.

Безсумнівні лідери
Безсумнівними лідерами серед волинських команд вважались рівненський клуб «Сокіл» та ковельський ВКС, що представляли «етнічно український» регіон у класі «А» першості Люблінського воєводства з футболу. Стосовно чемпіонатів Волині, то він проводився до 1939 року і його переможцями ставали: «Сокіл» (Рівне) (1928, 1929), ВКС Рівне (1931, 1936), «Гасмонея» (Рівне) (1932, 1933), ПКС Луцьк (1934, 1935, 1938, 1939) і «Стрілець» (Янова Долина) (1937).

Реформа по-радянськи
Із приходом радянської влади всі клуби припинили своє існування, натомість у 1940 році з найкращих рівненських футболістів було сформовано команду «Спартак» (Рівне) . Даний колектив одразу ж взяв участь у розіграші Кубку України, де дістався 1/8 фіналу − там «біло-червоні» були биті харківським «Зенітом» (1:5). У 1941 році, за лічені дні до початку Великої вітчизняної війни, у Рівне вперше завітало київське «Динамо». Результат того історичного поєдинку − 3:3, а про його перипетії більш докладно ми розповімо в іншому матеріалі.

Звитяги залізничників
Вже після війни, в 1946 році у Рівному, як і в інших містах України, знову почали грати у футбол. У західній зоні чемпіонату України рівненський «Локомотив» посів передостаннє, сьоме місце. У двох наступних сезонах спостерігалась діаметрально протилежна ситу­ація. Якщо в 1947 році рівняни не змогли вийти із групи, де з ними змагались команди «Динамо» (Львів), «Більшо­вик» (Самбір) та «Спартак» (Чернівці), то у 1948-му «Локомотив» здобув беззапе­речну перемогу в дев’ятій зоні чемпіонату України і посів четверте місце в півфінальній групі «А» (здолавши вознесенське «Динамо», рівняни пропус­тили вперед одеське «Торпедо» і динамівців Ужгорода та Вінниці).

Посереднє «Динамо»
Протягом 1949-1952 рр. «Локомо­тив» продовжував виступати в чемпіонаті України: 1949 рік − третє місце у групі з семи команд; 1950 рік − дев`яте місце серед десяти колективів; 1951 рік − третє місце у 1-й зоні чемпіонату (краще виступили лише БО (Київ) і «Динамо» (Вінниця), натомість позаду залишили провідні колективи з Полтави, Житомира, Проскурова (нині − Хмельницький) та Чернігова); 1952 рік − шосте місце у групі із 12-ти колективів. В 1953-54 рр. місто Рівне представляв вже інший колектив − «Динамо». Проте динамівці де­монстрували доволі посередні резуль­тати (відповідно четверте і п`яте місця у групі з шести команд).

Народження «Колгоспника"
За архівними даними можна визначити, що в ті часи в Рівному було три потужних колективи − «Локомотив», «Динамо» та «Будинок офіцерів». Але через те, що два останніх складалися переважно з немісцевих футболістів, спортивними керівниками було вирішено створити боєздатний колектив на базі «Локомотива». У 1955 році рівненська команда була віддана до спортивного товариства «Колос» і отримала назву «Урожай». Ще через рік назву було змінено на «Колгоспник».

Кузня місцевих кадрів
Тож у 1956 році відбувся дебют нового колективу − «Колгоспника» (Рівне). У тому сезоні рівняни перемогли у 2-й зоні чемпіонату України і посіли шосте місце у фінальному турнірі. У наступному сезоні вони знову фінішували на шостому місці в чемпіонаті України та водночас вийшли до фіналу Кубка УРСР, де у вирішальному поєдинку склали зброю перед одеським СКВО − 0:2. В сезоні 1958 року «Колгоспник» виборов право участі в чемпіонаті Радянського Союзу серед команд майстрів класу «Б». Так розпочалася ера «Колгоспника» в історії рівненського футболу. За перше десятиліття виступів команди в чемпіонатах серед майстрів, «колгоспники» постійно займали місця в середині турнірної таблиці (найвищий результат − 9 місце в 1964 році). «Візитною карткою» команди з Рівного було те, що в її складі виступали виключно місцеві вихованці − більшість з них підготував відомий місцевий тренер Леонід Молчановський.

«Партизан», «Горинь» і «Авангард»
Натомість, із черговою «клубною реорганізацією», в 1968-му, команду було передано до іншого ФСТ − тепер рівненська команда вже носила назву «Горинь» (щоправда, півроку перед цим побувши «Партизаном»). «Горинь» найкраще виступила у своєму дебютному сезоні, коли посіла сьоме місце з-поміж 22-х команд І зони групи «Б» чемпіонату СРСР. На жаль, після кількох сезонів цілком пристойних результатів, «Горинь» у 1972 році посіла останнє місце у другій лізі. Із наступного року Рівне вчергове змінило назву свого колективу − тепер місцевий ФК носив назву «Авангард».

Золоті часи
Золоті часи «Авангарду» припали на кінець 70-х − початок 80-х років минулого століття. Саме тоді рівненська команда постійно перебувала серед лідерів української зони другої ліги чемпіонату СРСР. Судять самі: в 1979 році лише одне очко не дозволило рівнянам вибороти бронзові нагороди (до чільної трійки першості увійшли «Колос» (Нікополь) і армійські команди Києва та Львова), це ж саме мізерне відставання від трійки призерів було зафіксоване і в 1980-му (виграв першість київський СКА, друге місце здобула «Буковина» (Чернівці) і третє − СКА (Львів)). Вершиною успіхів того відрізку в історії рівненського футболу став сезон 1981 року, коли авангардівцям нарешті підкорилася «бронзова» вершина. Повторити цей успіх «Авангарду» вдалося тільки в 1990 році.

Сходження «Вереса»
Як не дивно, а найбільші успіхи рівненського футболу сталися у ті часи, коли проходили важкі роки становлення вже незалежної України. Останній в історії чемпіонат СРСР розпочинав вже футбольний клуб «Верес» (Рівне). Сезон 1991 року новостворений колектив закінчив на четвертому місці в першості та у якості фіналіста Кубку УРСР − за підсумками двох вирішальних ігор рівняни поступились шепетівському «Темпу» (1:2 − у Хмельницькому і 1:1 − у Рівному). А перший чемпіонат незалежної держави ознаменувався для Рівного виходом до еліти українського футболу. У швидкоплинному дебютному змаганні «Верес» виграв І зону І ліги і отримав путівку до вищої ліги чемпіонату України.

Незабутні сезони в еліті
Дебют рівненського «Вересу» у вищій лізі виявився не досить вдалим: команда посіла передостаннє, 15 місце (втім, від 10 місця рівнян відділяло в підсумку тільки два пункти). Втім, вольовим рішенням ФФУ команда таки зберегла прописку у «вишці». А в наступному сезоні (1993/94) «Верес» змусив говорити про себе всю футбольну Україну. Восени 1993 року рівняни не визнавали жодних авторитетів у національному чемпіонаті: ними були биті такі гранди, як Дніпро» (Дніпропетровськ), «Шахтар» (Донецьк), а у 1/8 фіналу Кубку України «Верес» сенсаційно вибив з розіграшу київське «Динамо» (0:0 вдома і 1:1 у Києві). Напевно, зайвий раз буде говорити про те, що ці перемоги навічно будуть вписані до золотих сторінок футболу Рівненщини! А тоді, у свій найбільш успішний сезон, рівненська команда (її найгучніші перемоги припали на період, коли біля керма колективу стояв тренер Михайло Дунець) за підсумками першого кола посідала четверте місце у вищій лізі.

Сумний кінець казки
Завдяки зусиллям президента клубу Валерія Короткова у «Вереса» появився найрозкішніший як на ті часи двоповерховий автобус «Неоплан», а в зимове міжсезоння клуб проводив підготовку до другого кола в сонячній Іспанії. Та весною 1994-го, коли найбільш оптимістично налаштовані вболівальники рівненського клубу вже потай сподівалися побачити своїх улюбленців у єврокубках, «Верес» суттєво збавив обороти − чемпіонат колектив завершив лише на 12 місці, а в Кубку в півфіналі поступився за сумою двох матчів сімферопольській «Таврії». А через рік казці під назвою «Рівне у вищій лізі» через навколофутбольні чинники прийшов кінець. «Верес» понизився у класі і вже не зміг повернутися до еліти.

З надією на воскресіння
Вилетівши до першої ліги, «Верес» був блідою тінню самого себе кількарічної давнини. Команда після того, як її залишив Коротков, була у місті і області не потрібна ані спонсорам, ані місцевій владі. У 1997 році рівненці вилетіли до другої ліги, де закінчила свої виступи в сезоні 2010/11. При цьому встановили національний антирекорд, зазнавши у першій половині чемпіонату поразки у всіх матчах та знявшись зі змагань у другому колі. Хто знає, скільки знадобиться зусиль і часу, щоб відродити професійний клуб на Рівненщині…
Якби не було гірко і тяжко рівненським шанувальникам гри мільйонів, не слід ставити жирний хрест на футболі в цьому місті і в регіоні загалом. Адже місцевий обласний чемпіонат і дитячо-юнацькі футбольні школи продовжують виховувати гравців пристойного рівня, котрі знаходять себе у професійних командах з різних куточків нашої держави.

Гордість рівненського футболу
Наостанок слід згадати представників попередніх поколінь − відмінних футболістів, на кого потрібно рівнятися майбутнім «зіркам» та «зірочкам» гри мільйонів на Рівненщині: Л.Молчановський, О.Кулій, Панченко (40-і роки), брати Головей, брати Ганзи, В.Шморгун, В.Трояновський, Н.Сільвай, М.Гаврилюк (50-ті роки), В.Поліщук, В.Дударенко, А.Скупський, В. Попельницький, М.Хомьяков, В.Брюханський, В.Станкевич, С.Васін, Г.Артеменко, В.Степасюк, Ю.Артемюк, В.Денисюк, Ю.Мозжухін, В.Кобилецький (60-ті роки), В.Вакуленко, В.Чирков, Г.Яковишин, Г.Шаламай, М.Ткаченко, Ю.Сердюк, О.Петраков (70-ті роки), Ю.Кубишкін, О.Баль, В.Новак, Б.Самардак, Т.Корпонай (80-ті роки), С.Долганський, О.Кучер, Ю.Баховський (90-ті роки).